Іди геть! Я хочу, щоб мене кохали і тілом і душею. Всі філософи — цапи!
Лямпи гаснули одна по одній. Бліде світло, що проходило крізь щілини між завісами, миготіло на синявих обличчях та в напухлих очах гостей. Арістобул упав, стиснувши кулаки, біля Херея й посилав крізь сон під три-чорти своїх стайничих. Зенетоміс стискував у обіймах розпатлану Філіну. Доріон лив Дрозеї на голу шию краплі вина, що котились рубінами з білих грудей, схвильованих сміхом, а філософ ловив їх губами, пив на слизькій шкірі.
Евкріт підвівся, поклав руку Нікієві на плече й повів його у глиб залі.
— Друже, — сказав він йому, — якщо ти ще мислиш, то про що саме?
— Я мислю про те, що жіноче кохання — це Адонісові сади.
— Що ти цим хочеш сказати?
— Хіба ти не знаєш, Евкріте, що жінки щороку влаштовують маленькі садки на своїх терасах? Вони садовлять гілля у глиняні вази на честь Венериного коханця. Те гілля зеленіє трохи, а потім в'яне.
— Так що-ж, Нікію? Це-ж божевілля — прихилятися до минущого.
— Коли краса тільки тінь, то бажання — тільки блискавка. Яке-ж божевілля в бажанні краси? Чи не розумніше, навпаки, щоб те, що минає, єдналося з тим, що не триває, і щоб блискавка нищила зникливу тінь?
— Нікію, ти здаєшся мені дитиною, що гуляє в кості. Вір мені: будь вільний. Тільки так можна стати людиною.
