— Та цить бо! Це зовсім не жінка… Правда, нічого майже не видно… але мені здається, що це, швидче, мабуть, чоловік.
Вона знову вкрилася руками і що сили заверещала:
— Чоловік! Звідки ж він узявся? Це злодій!.. Убивця!.. Рятуйте! Рятуйте! Убий його, Морісе, убий його!.. Засвіти… Чи стій, не світи бога ради!
В глибині душі вона вже пообіцяла, що поставить святій діві свічку, як що якось виплутається з цієї біди. Зуби їй дрібно цокотіли.
Постать ворухнулась.
— Не підходьте! — скрикнула Жільберта, — не підходьте!
І пообіцяла злодієві, що кине йому зі столика всі гроші й коштовні речі, як що він не буде ворушитися.
Крізь здивовання й одчай їй враз спало на думку, що все це діло її чоловіка; він, мовляв, приховуючи свої сумніви, наказав вислідити її, підіслав свідків, заявив поліційному комісарові. І в одну мить яскраво уявила вона собі довге й тяжке майбутнє, вибух скандалу, нещире призирство і зрадливу втечу подруг та справедливе глузування громадянства; бо й справді, пійматися — це ж сміх! Вона побачила шлюбну розлуку, втрату гідности й становища. Вона побачила вузьке й сумне животіння біля матери, де ніхто не стане упадати біля неї, бо ж чоловіки уникають жінок, що не тямлять забезпечити їм непорушність шлюбного стану. А за віщо вся ця руїна, це безмежне нещастя? Нізащо, за
