Моріс, обернувши нарешті голову, побачив постать теж, і зауваживши, що вона ворушиться, злякався й сам. Тим часом Жільберта трохи очуняла; їй спало на думку, що невідома постать — це якась повія, кого її коханець сховав був тут у кімнаті. Уявивши собі таку зраду, роспалившися гнівом і досадою, не знаючи куди дітися з сорому і одночасно нестеменно бажаючи видряпати своїй вигаданій суперниці очі, вона почала нервово верещати:
— Жінка!.. Та ще й гола!.. Ти приймаєш мене в кімнаті, куди наводиш своїх жінок, і вони не мають часу навіть одягтися перед моїм приходом. А ще й докоряєш мені, що я опізнююсь. У тебе їх мабуть цілий полк!.. Негайно ж вигонь свою чаплю геть! Раз ти хотів мати нас двох заразом, ти мусив принаймні хоч спитатись у мене, чи не повстану я проти цього…
Витріщивши очі та шукаючи на нічному столикові револьвера, що його там ніколи й не було, Моріс прошепотів своїй коханці на ухо:
