зіпсутість, — заглядатись на ці пісні фігури, коли є на світі твори Леонардо, Тіціяна, Корреджіо, Веласкеза, Рубенса, Рембрандта, Пусена і Прудона. Просто садизм!..
Тим часом за естетом і бібліотекарем потихеньку йшли абат Патуйль і Моріс д'Еспарв'є. Абатт Патуйль, не дуже взагалі охочий до теологічних розмов не то що з мирянами, а й з церковниками, на цей раз, захопившись цікавістю теми, викладав юнакові святе призначення анголів охоронців, що їх Делякруа, на превеликий жаль, у своїх композиціях оминув. А щоб краще висловлювати свої міркування про такі поважні речі, абат Патуйль позичав у Босюе звороти, вирази й цілі фрази, вивчені слово в слово для вжитку в своїх казаннях, бувши великим прихильником традиції.
— Так, сину мій — говорив він, — так, бог післав нам анголів охоронців. Вони являються до нас з його дарами і відносять йому наші бажання. Таке їхнє призначення. Кожної години, кожної хвилини готові вони нам пособляти, бувши невтомними й ретельними доглядачами незмінними й повсякчасними вартовими.
— Справедливо, m-r абат, — озвався на це Моріс, міркуючи тим часом, яку б його зметикувати дотепну вигадку, щоб викликати у матери порив ніжности й виманити в неї певну, дуже йому потрібну суму грошей.
