Тим часом абат Патуйль, закриваючись капелюхом од сірого денного світу з вікна та кліпаючи очима, уважно розглядав сцени бичування анголами Геліодора, переможний бій святого Михайла з демонами і боротьбу Якова з анголом.
— Все це виглядає прекрасно, — нарешті зауважив він, — але чому саме маляр представив на цих стінах анголів тільки роздратованих? Я старанно перебіг очима всю каплицю і бачу тут тільки вісників небесного гніву, тільки слуг божої помсти. Бог хоче, щоб його боялись, але так само ж хоче, щоб його й любили. А так приємно було б побачити тут післанців миру й милосердя. Хотілося б побачити того серафима, що одкрив уста пророкові; святого Рафаїла, що вернув зір старому Товієві, Гаврила, що благовістив Марії таємницю втілення сина божого; ангола, що визволив святого Петра з в'язниці; херувимів, що перенесли тіло святої Катерини на вершечок Сінаю. Особливо ж любо було б побачити тих небесних охоронців, що дає бог кожній охрищеній його іменем людині. Адже кожен з нас має свого власного ангола, що слідкує за нами на кожному нашому кроці, заспокоює нас і підбадьорує. Що б то за радість була — попестити очі на ніжно прекрасні фігури цих чарівних істот!
— Ах, пане абате, кожному своє, — відповів йому Ґаетан. — Делякруа не був ніжної вдачі. Батько Енґр мав де-яку рацію говорити, що від його письма одгонить сіркою. Подивіться на цих анголів такої блискучої і вкупі з тим похмурої краси,
