до неба, як дим приємної Богові жертви, жертви Авеля…
— Книжку, Ґінардоне, — сказав Сар'єт, не повертаючи голови. — Давайте мені книжку.
Тут кров раптом ударила в голову дядькові Ґінардонові. На почервонілому лобі нап'ялися жили.
— Та годі вже про це балакати — сказав він і поклав Лукреція в кишеню свого піджака.
Тоді, не кажучи й слова, Сар'єт плигнув на антиквара та ще й з таким несподіваним завзяттям, що хоч і який був миршавий, одразу ж перекинув дужого старигана в кресло молодої Октавії.
Приголомшений несподіванкою розлютований Ґінардон ревнув на старого маніяка кількома страшними прокльонами і ударом кулака збив його з ніг просто на твір Фра Анджеліко Вінчання Діви, що з грюкотом упав на поміст. Сар'єт знову вернувся до свого завдання, силкуючись вихопити книжку з кишені, куди її було сховано. Ґінардон напевне убив би його за цим разом, коли б, засліплений допливом крови в голову, не вдарив у бік, поціливши на роботу відсутньої Октавії. Сар'єт учепився в оглушеного противника, затримав його в креслі і своїми маленькими кощавими руками здушив йому шию, що й перед тим червона, тепер стала аж малиновою. Ґінардон силкувався визволитися, але тонесенькі пучки, почуваючи під собою тепле й м'яке тіло, з захопленням устромлювалися в нього чим раз глибше. Чарівна сила приварювала їх до своєї здобичи. Ґінардон захарчав, з рота потекла слина. Його величезне тіло почало стріпуватись,
