— Але чому ж ви, добродію Ґаетане, думаете, що мені не пощастить, скажіть на милость!
— Ваш Ялдабаоф має ще велику силу на цім світі. Колись його підтримували жерці і ті, хто в нього вірував. Тепер же він спирається на тих, хто в нього не вірує, на філософів. Ще недавно він знайшов був якогось педанта на прізвище Пікрошоля, що проповідував знищення науки, щоб поладнати справи Церкви. А за наших днів вигадано прагматизм, цілком нарочито, — щоб помирити релігію з мисленницькими головами.
— А ви вчилися прагматизму?
— Ні. Колись, як був я ще легкодумом, то мав охоту до метафізики. Я читав тоді Ґеґеля й Канта. Коли ж із віком я споважнів, то став зважати лишень на реальні форми, що дають себе відчути оку чи уху. Для людини тільки наука — діло. Решта — то пусті вигадки.
Розмова затяглася до вечора. Говорено було, між иншим, такі соромні речі, що од них почервонів би не тільки якийсь кірасир (цього досягти не важко, бо між кірасирами є чимало й пристойних людей), а навіть і кожна парижанка.
Навідався до свого колишнього учня і m-r Сар'єт. Коли він вступив до кімнати, над його лисою головою повстав бюст Алєксандра д'Еспарв'є. Він наблизився до ліжка. Місце блакитних занавісок, дзеркальної шахви та печи заступили повні книжок шахви, залі глобів і бюстів, і в повітрі завис важкий дух папок, справ і каталожних карток. M-r Сар'єт так споріднився зі своєю бібліотекою,
