руку. І коли засмучений своєю перемогою ангол наблизився, Моріс ніжно обняв його і сказав:
— Будь шляхетним, Аркадіє, пробач мені свою зраду. Тепер, після цього поєдинку, я можу просити тебе замиритися зі мною.
Обнімаючи й плачучи, він пошепки додав:
— Навідайся до мене і приведи Жільберту.
Ще не замирившись із родиною, Моріс попрохав приставити себе в помешкання на вулиці Риму.
Ледве тільки він лишився на самоті на свому ліжкові у спальні зі спущеними, як у день анголового приходу, занавісками, до нього вже явилися Аркадій і Жільберта. Йому доводилося терпіти досить прикру муку од рани; температура підвищувалася, але він був спокійний, задовольнений і щасливий. Ангол і коханка в сльозах припали до ліжка. Він сполучив їхні руки в своїй лівій руці, посміхнувся їм і ніжно кожного поцілував.
— Тепер я певний, що більше з вами не посварюся. Ви мене більше не одурите, хоч ви й дуже спритні, я знаю це.
Заплакана Жільберта присягалася Морісові, що вона не обдурювала його з Аркадієм, що вона його взагалі ніколи не обдурювала, що той раз йому щось тільки в очах замаячило. В щирому захопленні вона упевнювала цього й саму себе.
— Ти шкодиш собі, Жільберто, — відповів їй поранений. — Це було. І воно й повинно було бути. І це дуже добре, що так вийшло. Ти мала рацію, Жільберто, ганебно одурити мене в цій кімнаті з моїм найкращим приятелем. Коли б ти цього була не
