складна робота, і вона, може бути, не дала б вам так бажаного заспокоєння. Значить, мені треба покинути цю хату і…
— Лишайтесь, — перебив його Моріс.
Моріс мав дуже чисте почуття суспільних обов'язків. Коли він згадував за честь, він ставляв її понад усе. Отже, в цю хвилю він з надзвичайною яскравістю уявив собі, що вчинену йому образу можна змити одною лишень кров'ю. Ця заялозена думка одразу ж сповнила його поведінку й мову несподіваної шляхетности.
— Ні, добродію, — сказав він. — Це я покину цю хату і ніколи вже до неї не навернуся. Ви ж лишайтеся тут, раз за вами стежать. Тут же ви приймете й моїх свідків.
Ангол усміхнувся.
— Я прийму їх, коли вам це подобається; але ж зважте на те, мій любий Морісе, що вразити мене не можна. Небесних духів, коли вони навіть матеріялізовані, не можна поранити ні кінчиком шпади, ні кулею пістолета. Візьміть на увагу, Морісе, те, в якому прикрому становищі опинюся я через цю фатальну нерівність; подумайте також, що я не можу одмовитись од призначення своїх свідків, посилаючись на свою небесну природу: адже такого випадка ще ніколи не бувало.
— Добродію, — відповів на це нащадок Бюсарів д'Еспарв'є. — Про це ви мусили подумати перед тим, як мали мене ображати.
І він погордливо вийшов. Але ледве він опинився на-дворі, то захитався наче п'яний. Дощ
