й як страшного і лютого ненавидника, просто як пекельного духа.
— Жарти, — відповів йому на це Моріс, усміхаючись великими, повними сліз очима.
— На жаль, Морісе, нас розлучає все: наші думки, наші призначення. Та я не можу вбити ніжність, що до вас почуваю, а ваше щире серце змушує мене вас любити.
— Ні! — зітхнув Моріс, — ви не любите мене. Ви ніколи мене не любили. З боку брата чи сестри така байдужість була б природною; з боку друга — звичайною; з боку ж ангола-охоронця вона просто потворна. Ви паскуда, Аркадіє! Я вас ненавиджу.
— Я вас щиро любив, Морісе, та люблю ще й досі. Ви турбуєте мені серце, що, як мені здавалося, я замкнув за трьома дверима. Ви виявляєте мені мою слабизну. Коли ви були ще малим непорочним хлопчиком, я любив вас так само ніжно, як і ваша англійська вчителька міс Кет, тільки трохи чистіше за неї, бо вона пригортала вас до себе з огидною пожадливістю. В літку, коли тоненька кора платанів облуплюється довгими биндами з ніжно зеленого стовбура, після дощів, що струмочками наносять на шосе чистий пісочок по косинах, я вчив вас, як з цього пісочку, кори, польових квітів та тоненьких стеблиночок робити місточки, дикунські халупки, тераси та сади Адоніса одногодинної тревалости. В травні місяці в Парижу ми будували жертовник Діві і палили на ньому ладон, чиї пахощі, ширячись по всьому будинкові, нагадували куховарці Марселіні її сільську
