Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/201

Коли акомпаніятор пішов, за піянино сів князь Істар і Бушотта знову могла провадити свою роботу. Рухалася вона і огидно і чарівниче. Вона мала на собі лишень коротку спідницю та сорочку, що, трохи спустившись із правого плеча, роскривала густу й темну, як священна печеря в Аркадії, паху; її волосся розлізалося в усі боки рудими буйними пасмами; шкіра була тепловохка і одгонила духом фіялок та щолокових солей, що змушував тремтіти ніздрі та п'янив і саму Бушотту. Упившись випарів цього гарячого тіла, князь Істар несподівано підвівся і, не кажучи нічого навіть очима, схопив Бушотту обома руками та й кинув її на канапу, невеличку канапу в квіточках, що Теофіль купив у першорядному магазині, сплачуючи за неї по десять франків місячно протягом низки років. Керуб упав на делікатне тіло як уламок скелі; дихаючи наче ковальський міх, він своїми величезними руками полишав на ньому од обійм синяки, ніби од банок. Як би Істар просив, чи навіть вимагав од Бушотти негайних та проте обопільного характеру втіх кохання, то вона, в свому стані зворушення несподіванкою, йому не одмовила б. Але ж Бушотта була горда; її дика пиха прокинулася з першою погрозою можливої зневаги. Вона тямила віддаватися, а не бути браною. Вона охоче поступилася б перед коханням, перед зацікавленням, перед співчуттям і ще перед чимсь меншим навіть, але вона краще вмерла б, ніж би скорилася перед силою. Її перше здивовання негайно ж перекинулося в скаженну лютість. Все її