Сторінка:Анатоль Франс. Повстання анголів. 1926.pdf/16

того тільки бажання вподобатись мадам де ля Вердельєр, завжди так прихильній до сміливих мужчин. Абат Патуйль, друг родини і глибокий знавець людських душ, знав, що Моріс ідеєю мучеництва захоплювався не дуже глибоко. Абат докоряв йому за його рівнодушність і дер його за уха, звучи шарлатаном. Але ж віри своєї Моріс не втрачав. З усіх юнацьких роспуст віра його вийшла неушкодженою, бо він її ніколи не зачіпав. Він ніколи не спинявся думкою ні над котримсь із її пунктів. Не більш уважно ставився він і до моральних ідей, керовничих у суспільстві, що до нього він належав. Він приймав їх такими, якими їх йому приносили, і тому в усяких обставинах зберігав вигляд чесної людини, чого він не міг би осягти, коли б хоч раз замислився був над самим корінням сучасних звичаїв. Він легко роспалювався гнівом, мав чуття чести і старанно його в собі викохував. Він не був ні честолюбцем, ні суєсловом. Як більшість французів, — не любив витрачатися; жінкам він не давав би нічого, коли б вони не вміли його до того примусити. Думаючи, що ставиться до них з призирством, він їх обожнював, і пожадливість мав надто природню, щоб її помічати. Чого ж цілковито не знав ні він сам, ні инші, хоч те, може, і можна було б инколи помітити в вохкому блискові його гарних світлокаштанових очей, так це — лагідности вдачі і здатности його до дружби; та на торговиці життя ці прикмети — річ ціни найнижчої.