ні якогось иншого причандалля з арсеналу старовинної магії. Мадам Міра, в убранні слив'яного коліру та з припудреним волоссям, мала досить гарний вигляд, хоч уже й почала старіти. Вона розмовляла по-мистецькому і вихвалялась, що всі потрібні таємниці роскриває лишень з допомогою науки, філософії та релігії. Вона облапала сап'янову оправу та з закритими очима через непомітну щілинку вік зиркнула на латинську назву й герби, нічого в них не розуміючи. Звикши до приношуваних їй обручок, хусточок, листів та волосся, вона не могла добрати толку, якій особі могла б належати ця чудна книжка. І своє справжнє здивовання вона дотепно вклала в здивовання удане.
— Дивно, — прошепотіла вона, — дивно!.. Щось не добачаю як слід… Ні, бачу якусь жінку.
Промовляючи це магічне слово, вона потай кинула оком на свого одвідувача, щоб пересвідчитися, яке це справить вражіння, та й спостерегла на його обличчі несподіване розчарування. Розуміючи, що ступила на непевний шлях, вона одразу ж повернула на инший.
— Але вона чомусь зникає… Дивно… дивно… Повстає якась невиразна, непевна істота…
І переконавшись, що цього разу її слова слухач просто аж п'є, вона почала розводитись про непевність особи і про туман, що її оточує.
Тепер під очима мадам Міри видіння потроху стало виразнішати. Вона йшла слідом за ним крок за кроком:
