не чула нічого так прекрасного. З мокрими од сліз очима та повними ридань грудьми пішла я на голос флейти і незабаром на галявці уздріла подібного до фавна дідка, що грав на сільську дудку. Я припала йому до ніг, поцілувала йому руки та божні губи і втекла…
— З того часу, відчувши мализну людських величностей, втомлена галасливою мізерією людських справ, соромлячись своєї велетенської, але марної праці та поставивши собі вищу для свого шанолюбства мету, я звела очі до своєї небесної батьківщини і заприсяглася вернутися туди визволителькою. Я кинула свої титули, ім'я, багатство, друзів і хмару улесників та, ставши невідомою нікому Зітою, в злиднях і самотності почала працювати на визволення небес.
— Отже і я чув флейту Нектарія, — сказав Аркадій. — Але хто він, цей старенький садівник, що цій простій дерев'яній дудці дає такий зворушливий і прекрасний голос?
— Ви незабаром про це довідаєтесь, — відповіла Зіта.
