Абат поквапився закінчити розмову:
— Все це помилка, самообдурювання й омана, дитино моя. Ви християнин, так і думайте ж, як личить християнинові. Християнин не дасть себе опанувати лукавій довидності. Віра боронить його від спокус з боку чудесного, а забобони він лишає вільнодумцям. Нема такого безглуздя, що йому вони не могли б повірити. Християнин же має зброю, що розвіває диявольську оману — знак хреста. Заспокойтесь, Морісе, ви не втрачали вашого ангола-охоронця. Він увесь час піклується про вас. І вам належиться пильнувати, щоб його завдання не стало йому тяжким чи прикрим. Прощавайте, Морісе. Ах, це, мабуть, година зміниться, щось нестерпуче щіколотки ниють.
І абат Патуйль подався від Моріса з требником під пахвою, трохи кульгаючи, та з тою поважністю, що вказує в будучності на епіскопа.
Цього ж таки дня, спершись на парапет сходів у Бютт, Аркадій і Зіта дивилися на дими й тумани, що нависли над велетенським містом.
— Чи може собі розум уявити, скільки горя й болів ховає в собі велике місто? — сказав Аркадій. — Я гадаю, що коли б хоч одна людина змогла собі це представити, то перед таким видінням вона упала б ніби прибита блискавкою.
— А проте, — відповіла Зіта, — все, що тільки дихає в цій геєні, любить життя. Це якась велика таємниця!
— Нещасним у свому сучасному животінню, їм страшно припинити своє буття; в самознищенню
