Нектарій одчинив гостям двері і, вгамувавши гавкотню великого пса, садового вартівника, провів їх до просторої низенької кімнати, де як раз топилася грубка. На прибитій до побіленої вапною стіни ялиновій полиці поруч з цибулею та хлібом лежала цілком справна флейта. На круглому оріховому столі стояла кам'яна тютюнниця з люлькою, пляшка вина і шклянки. Садівник подав гостям солом'яні крісла, а сам сів біля столу на ослончику.
Це був кремезний дід з густим сивим волоссям на голові, опуклим лобом, плесковатим носом, рожевим обличчям та хвостатою бородою. Його великий дог витягся біля ніг хазяїна, поклав на свої лапи чорну коротку морду і закрив очі. Садівник налив гостям вина. Коли вони випили його та трохи побалакали, Зіта звернулася до Нектарія:
— Я прошу вас заграти нам на флейту. Це розважить друга, що я вам привела.
Дід охоче згодився. Він приставив до губ просту, ніби власної роботи, пальмову дудку і почав гру кількома дивними фразами. Потім він розвинув роскішну мелодію, де дзвеніли трелі, як блискають діяманти й перли на мережеві. Керована артистичними пучками та оживлена творчим духом, селянська дудка співала як срібна флейта. Вона не давала надто гострих тонів і тембр увесь час був рівний і чистий. Здавалося, що чуєш одночасно і солов'я і муз і всю природу і кожну людську душу. А дід викладав, упорядковував і розвивав свої думки в музичній промові, повній краси і зваги. Він говорив про любов, про страх, про пусті сварки,
