воного дерева, Смирненських килимів, і лямп з регуляторами, до того кедрові скринї повнї турецьких секінів, годинники, оздоблені в стилю Люї-Филипа… Скрізь справляли Тартаренови гучні фестини, зо всїлякими фантазїями… В його честь цїла громада робила якісь вправи, виблискувала на сонцї своїми бурнусами і стріляла. Потім, коли порох уже було вистіляно, добрий аґа приходив і подавав свій рахунок… Се те — що зветь ся арабською гостинністю.
І все нї однїсїнького лева.
Як раз стільки само, як і на Новім Мостї.
Тим часом Тарасконець не тратив надїї. Поглубляючись відважно на південь він цїлими днями кінцем свого карабіну оббивав корчі, або карлові пальми і шмигав по кущах роблячи „фррт, фррт“. Потім що вечора, перед тим як лягати спати, він дві або три годинї стояв на чатах, вичікуючи лева… Але загублена праця! Лев не показував ся. Все ж таки одного разу перед вечером, коло шестої годинї, коли караван продирав ся кріз фіолєтовий сїчовичний лїс, товсті перепелицї, тяжкі від спеки борсали ся там і сям в траві, так ото тодї Тартаренови з Тараскону здало ся, нїби він почув, але десь далеко, так неясно, нїби воно було заглушене і розірвано брізом — се чудове риканє лева, яке він слухав стільки раз там в Тарасконї, поза бараком Мітена.
Спочатку герой подумав, що то йому примарилось… Але може через яку хвилину, знову далеко, але трохи яснїйше, рикання знову почули ся і сим разом, переляканий горб верблюда затремтїв так, що на йому відозвали ся ріжнї консерви і ящики з набоями, а зо всїх кутків круговида почуло ся перелякане завиваннє сїльських собак.
Тут уже для сумнївів не стало місця…
