гою і окулярами якийсь мавр-писарь. — Там якийсь гурток з лютими криками, то гра в рулєтку поміщену на мірцї для зерна, і Кабіли, котрі деруть горло над нею… Там топіт ногами, забава і регіт: се якийсь купець жид з своїм мулом, неначе для потїхи тоне в пісках Шелїфа… Потім скорпіони, собаки, круки, і мухи! — мухи!.. На жаль одного тільки верблюда і бракувало. — На рештї всеж таки найшли вони якогось єдиного, котрого хотїли збути ся якісь Мозабіти. — Се був правдивий верблюд пустинї, верблюд клясичний, облїзлий, сумний, з довгою мордою бедуїна, і з своїм горбом, котрий дякуючи довгим постам спорожнїв і звісив ся мелянхолїйно на бік.
Тартаренови він здав ся таким гарним, що він захотїв посадити на нього зверху цїлий караван…
Завше се орієнтальне божевілє!.. Звір присїв: на нього навючили ящики. Князь сїв на шиї сеї тварини. Тартарен, для більшої величности, аж на самий вершок горба між двома ящиками; і там гордий, пишаючись і витаючи шляхетним жестом цїле ярмаркове збіговисько, він дав знак рушати… Щось незвичайного, чудового! Як би то ті з Тараскону могли його бачити!..
Верблюд випростав ся, витягнув свої великі вузловаті ноги і полетїв… Боже милостивий! через кільканадцять кроків Тартарен почув, що зблїд, і геройська феска знов починає приймати одну за другою всї колишнї позїції з часів їзди на „Зуаві“. Сей бісів верблюд гойдав як фреґат. „Князю-князю“ мурмотїв Тартарен блїдий як стїна, ухопившись за жорстку шерсть горба, „князю, злїзьмо… Я чую… я почуваю… що я готов осоромити Францію“…
Але куди к чорту! верблюд летїв як оглашенний, і нїхто не спинить тепер його: чотири тисячі Арабів бігли ззаду голими но-
