ріархальним виглядом, серед дикої пустинї, наганяв на нього смутні спомини про Тараскон за часів його молодости, життє на передмістю, маленькі снїданки на березї Рони; цїла безодня споминів…
Потроху западала ніч. Кондуктор засвітив лїхтарі… Дилїжанс погойдуючись, скрипів всїма своїми старими поржавілими ресорами; конї тюпали, дзвіночки дзвенїли…
Від часу до часу, на горі під брезентом імперіаля, чути було страшний скрегет старого желїза…
Се був воєнний матеріал.
Тартарен з Тараскону, на три чверти сонний, на одну хвильку роскрив очи щоб оглянути пассажирів, котрих підтрясало і вони дуже смішно хилитали ся і підтанцювували перед ним, нїби лїхтареві тїни; потім його очи почали тьмарити ся, гадки мутнїл, і він нїчого більше не відчував, як тільки дуже неясні стогни осей від колїс, та скарги дилїжансових боків…
Раптом, якийсь голос, голос старої відьми, хриплий, розбитий, надтріснутий, покликав Та-расконця його імям: „Пане Тартарене“! Пане Тартарене!
— Хто мене кликав?
— То я пане Тартарене; хиба ж ви мене не пізнали?.. Я старий дилїжанс, котрий — двадцять лїт перед сим — возив вас з Тараскону до Нїм…
Скільки разів возив я вас, і ваших приятелїв, коли ви йшли полювати на шапки від Жонкієра або від Белєґарда!.. Я вас з початку не пізнав, завдяки вашій турецькій фезї і вашому череву, котре ви собі набули; але як тільки ви почали хропти, як подобає доброму лїногузови, то я вас пізнав в той мент.
Добре! добре!.. відповів Тартарен трохи знервований.
Потім трохи мякче додав: