Хай Господь береже, нашого Тартарена!
Читаючи се, тарасконець червонїв, блїднїв, тремтїв. Тараскон цїлий уявляв ся, як перед очима: клюб, стрільцїв до шапок, зелене крісло у Костекальда, і, над усим тим, немов орел роспустивший широко крила в своїм льотї, страшні вуса бравого коменданта Бравіди.
І так там вірять, що він в глибинї пустинї один і самітнїй блукає і нищить звірів, а він тут розімлїло пестить ся на своїм килимі; уявивши собі те, яким він був там, і яким став тут, Тартарен з Тараскону застидав ся себе самого і заплакав.
Потім герой скочив. „На левів, на левів“.
І подавшись у запорошену комору, де спали його шатро, аптика, консерви, і ящики зброї, він витаскав те все звідтиль на серед двора.
Тартарен-Санчо зник раптово, остав ся тільки Тартарен-Кіхот.
Мигом оглянув він свої матеріали, зброю, одягнув ся, взув свої великі чоботи, мигом написав два три слова князеви, припоручаючи йому Байю, мигом завинув в конверт скілька синеньких білєтів, скреплених сльозами, і безстрашний тарасконець покатив в ділїжансї по порохливій дорозї на Блїдах, лишаючи в хатї свою негритянку здивовану перед курильницею, тюрбаном і капцями, перед всїм тим мусульманським збіжем Сідї Тартрі, котре вона потім жалістно поволокла під маленькі білі трилистники галєрії.
