котрий він купив в околицях… Але нїколи… абсолютно нїколи він не сходив в європейське місто. З своїми пяними зуавами, з своїми альказарами набитими офіцерами, і з тим вічним брязкотом шабель волочених під аркадами, той Альжер здавав ся йому незносним і гидким як гауптвахта в західних краях.
В правдї, тарасконець був дуже щасливий. Особливо Тартарен Санчо, дуже ласий до турецьких ласощів був дуже вдоволений до свого нового істнування. Тартарен Кіхот, той, згадавши про Тараскон і про обіцяні шкури часом почував гризоти на своїм сумлїнню… Але се не тягло ся довго, і щоб розігнати сї сумні гадки досить було тільки поглянути на Баю або на ложку сих бісових конфітур пахучих і хвилюючих як питво Цирцеї.
У вечері князь Юрій приходив побалакати трошки про вільну Чорногорію…
З невтомною догідливістю, сей милий сеньор виповняв в домі функції товмача, а в випадку потреби навіть і інтенданта, і все се дурнїсїнько, за одну тільки приємність…
Тут також Тартарен міг познайомити ся ближче з своїм жаданими Турками. Всї сї головорізи з дикими лицями, котрі ще до недавна завдавали йому стільки страху виглядаючи з своїх темних льохів, оказали ся, з першого ж разу, як він їх пізнав ближче, добрими безборонними комерсантами вишивачами, продавцями солодощів, корінцїв, токарями люльок, всї добре виховані, скромні, хитрі, чемні і дуже тьменні до гри в буільот.
Чотири або пять раз на тиждень, сї панове приходили провести вечір у Сідї Тартрі, вигравали у нього гроші, їли у нього конфітури, і при ударі десятої години чемно росходили ся дякуючи пророка. По їхнїм відходї, Сідї Тартрі і його вірна жінка, кінчали вечір на своїй терасї, на своїй
