курять довгі люльки і балакають між собою так тихо нїби змовляють ся на злодїйський напад…
Говорити, що наш Тартарен без хвилювання проходив се страшне місто, було би брехнею. Навпаки він був в дуже трівожнім настрою і в сих темних уличках, де його велике черево займало всю ширину улицї, наш бравий чоловяга не ходив інакше, як з великими пересторогами, уважно придивляючись, і тримаючи палець на язичку револьвера.
Він все робив так, як в Тарасконї йдучи до клюбу. Кожної хвилини він сподївав ся за своєю спиною нападу євнухів або яничарів, але охота побачити свою даму давала йому відвагу і силу ґіґанта.
Через цїлих вісїм днїв, безстрашний Тартарен не покидав горішнього міста. То його бачили ходячого журавлиними кроками поперед мавританськими лазнями, і очікуючого години, в котрій сї дами виходять гуртами, тремтячі і пахнучі купелями, то він зявляв ся опертим об двері мечети, пріючи й сопучи за скиданнєм своїх великих чобіт, щоб увійти в святилище.
Часом у вечорі, почуваючи себе розбитим від своїх неудач як під лазнями так і біля мечетї, тарасконець, вертаючи попід мавританськими домами, чув одноманїтні співи, приглушений бреньк гітари, гудїнє бубна і дрібне реготанє жінок, від котрого било ся його серце.
„Може вона тут!“ говорив він сам собі. Тодї, коли улиця була порожня, він наближав ся до одного з сих домків, підіймав тяжкий молоток над низьким входом, і несміливо стукав…
Зараз же піснї і сміхи стихали. За стїнами не було чути нїчого окрім нерозбірливого шушукання, нїби в сонній голубятнї.
„Тримай ся, молодче!“ думав собі герой… „Тобі таки випаде щось!"
