котрі були так мало подібні до чесних тарасконських носильників.
За пять мінут, човен пристав до землї, і Тартарен поставив свою ногу на сю маленьку варварську пристань, в котрій, три сотні лїт попереду, оден еспанський галєрний каторжник на імя Михайло Сервантес лагодив — під буками альжерських каторжан — свій прекрасний роман, що мав звати ся Дон Кіхот.
О Михайле Сервантес Сааведра, коли правда що кажуть, нїби в тих місцях, де мешкали великі люде, блукає і плаває в повітрі якась частина їх аж через цїлі віки, то те, що лишило ся після тебе на сїм варварськім побережу, повинно тремтїти від радости, бачучи, як висїдає Тартарен з Тараскону, сей чудовий тип південної Франції, в котрім втїлили ся обидва герої твоєї книжки Дон-Кіхот і Санчо Панчо…
Того дня була страшенна спека. На пристани, заливаючись потом від сонця пять чи шість митників альжерських ждали новин з Франції, кільканадцять Маврів присївши курили свої довгі люльки, моряки з Мальти тягнули великі сїти, в котрих тисячі сардинок виблискували між петлями неначе маленькі кавалки срібла.
Але ледве Тартарен ступив на землю, як вся пристань ожила і змінила вигляд. Банда динарів ще страшнїйших нїж пірати на пароплаві, тиснули ся між каміннє греблї і перли ся на висїдаючого. Великі Араби зовсїм голі під своїми вовняними загортками, маленькі Маври в якімсь лахмітю, Негри, Тунисцї, Магони, Мозамбійцї, хлопцї
