ханини стрільцї до шапок ходили туди і сюди горді від тріумфу їхнього голови і неначе значучи своїми переходами слїди слави.
Перед будинком під баобабом, стоять два великі повози. Від часу до часу двері росчиняють ся і дають бачити кількох осіб, котрі проходжають ся повагом по маленькому садочку. Люди виносять скринї і скриньки, подорожнї сакви і складають їх на повози. При кожнїй новій пацї юрба тремтїла і голосно називала речи: „Ось шатро… Ось консерви… се лїки… пудла з рушницями…“ А стрільцї до шапок зараз же давали пояснення. Коли се коло десятої години, середь натовпу раптом повстав рух. Садові двері скажено повернули ся на своїх завісах.
„Се він!.. Се він!.. закричали в юрбі.
Се справдї був він.
Коли він зявив ся на порозї, по натовпу пройшов гомін дивування.
„Се Турок!..“
Тартарен з Тараскону справдї почував своїм обовязком їдучи в Алжир одягти ся і в алжирську одежу. Широкі плисовані штани з білого полотна, тїсна куценька куртка, з металевими ґудзиками. На животї широкий на дві пядї червоний пояс, шия гола, голова обголена і на нїй величезний фез з блакитною китицею, такою довгою, що!.. До сього ще дві тяжкі рушницї, по однїй на кожнім плечі, величезний мисливський ніж за поясом, на череві торба з патронами, на стегнї гойдаєть ся револьвер в шкіряній торбі:
Се все…
Ой! вибачайте, я забув окуляри. Величезні синї окуляри, котрі приходили ся дуже до речи, щоб трошки змягчити дуже дику постать нашого героя.
„Здоров, Тартарене!..
„Хай жиє Тартарен!.."
