машкара радісної безпечности, котру він з гордощів одягав на лице, раптом спадала і тодї замість сміху на нїм видно було досаду і біль…
Якось одного ранку, коли чистильщики чобіт заспівали у нього під вікнами:
„Пан Жерве тримав рушницю“, голоси сїх обіясників долетїли до кімнати, де нещасний великий чоловік саме голив ся перед зеркалом. Тартарен завше носив бороду, але коли вона відростала занадто, він тодї трохи мусїв її підтинати. Раптом вікно скажено розчинило ся і Тартарен зявив ся в сорочцї, в наволоснику, намилений добрим білим милом, і розмахуючи бритвою і милницею закричав страшенним голосом.
„Рубайте мене шаблюкою, панове, шаблюкою!.. але не колїть голкою! Славні слова варті б історії, але на жаль їх звернуто було до сих малих обіясників, котрі були заввишки такі як і їх скриньки до щіток, і у всякім разї нездібні були ще тримати в руках шаблї!
Серед такої загальної зради, тільки одна армія тримала руку за Тартареном.
Бравий комендант Бравіда, старий капітан в одставцї, все звав його тим самим почестним прізвищем: „Се молодчина!“ і уперто стояв на сїм, а се признанє було далеко вартнїйше, уявляю собі, нїж всякі заяви аптикаря Безюке… Нї разу славний комендант не робив ілюзій відносно подорожи до Африки, але тим часом, коли народні поговірки стали дуже голосними, він відважив ся говорити.
Одного вечера нещасний Тартарен сидїв собі
