ливо безжалостні. В клюбі, або на площі вони дошкуляли бідному Тартаренови своїми вїдливими насмішками. „А нарештї, коли ж ся подоріж“.
В збройницї Костекальда, уже більше не вірили його думкам. Стрільцї до шапок зрекли ся свого шефа. Потім прилучили ся епіґрами: Предсїдатель Лядевец, який в свої вільні години переморгував ся з Провансальською музою, склав місцевою мовою пісеньку, котра мала великий успіх. Там говорило ся про одного відомого стрільця Жерве, котрого страшна рушниця винищила в Африцї всїх левів до останнього. На нещастє в сїй рушницї сидїв якийсь такий химерний чорт: що її завше набивають, а вона нїколи не стріляє.
Вона нїколи не стріляє! Ви розумієте натяк. В три менти ся пісенька зробила ся популярною; і коли Тартарен прохожував ся, то носильщики на набережній, і маленькі чистильщики перед його дверима співали хором:
Пан Жерве тримав рушницю
Її він завше набивав,
Потім поклавши на полицю
Не виїздив і не стріляв.
Тільки се співало ся здалїк завдяки подвійним мязам. Біда яке велике захопленнє у Тарасконцїв!..
Великий чоловік, він прикидав ся що нїчого не бачить, нїчого не чує. Але там десь глибко, ся маленька війна потайна і отрутня дуже його мучила. Він почув, що Тараскон вислизає у нього з рук. Спочуттє народнє переходить до инших і се чинило йому неймовірні страждання.
Ах! Як приємно сидїти за великим столом популярности, але який холод, коли він перевернеть ся. Та на злість власному стражданню Тартарен підсміював ся і потихеньку жив собі як і ранїйше, неначе нїчого і не було. Але часом ся
