„браво“, від світу; спянїлий від того успіху, котрий мали в містї розмови про його відїзд, бідняга він формально оповістив, що йому вже набридло цїляти до шапок і що він поїде, щоб трохи промняти ся вислїжуючи великих левів Атлясу… Страшенне ура заглушило сю заяву. Зараз же новий пунш, стискання руки, потїм обійми і серенади при світочах аж до півночи перед маленьким будинком баобаба…
Але Тартарен Санчо був зовсїм незадоволений. Одна думка про подоріж до Африки і вислїжуваннє лева примушувала його уже наперед тремтїти і входячи в своє помешканнє під спів почесної серенади під вікнами, він страшенно напав ся на Тартарена — Кіхота, він звав його маньякуватим, мрійливцем, безглуздим, тричи божевільним, він йому викладав як на долонї всї небезпеки, котрі ждали його в сїй подорожи: потопленнє корабля, ломота в костях, трасця, дезїнтерія, чума, слонова проказа і ще багато всякаго лиха. Даремне Тартарен Кіхот кляв ся, що буде обережним, що він гарно кутатиметь ся, що він заготує все що потрібно. Тартарен Санчо не хотїв нїчого слухати. Бідняга уявляв себе уже розірваним левами, засипаним пісками пустинї як блаженої памятї Камбіз. Даремне той, другий Тартарен, старав ся заспокоїти, розясняючи йому, що се тільки так сперш здаєть ся, що його нїхто не примушує і що нарештї вони ще навіть не поїхали. Справдї ж ясно, що нїхто не пускаєть ся в таку подоріж не заготувавши наперед всього необхідного. Треба ж знати наперед, до чорта, куди маємо їхати, бо не полетиш же крилами як птах.
Перш усього наш Тарасконець взяв ся до читання оповідань всяких великих мандрівників по Африцї, звідомлення Мунго-Иарка, Калє, доктора Лївінґстона, Анрі-Дювейрьєра.
Тут він бачить, як сї відважні мандрівники,
