розумієте, яка-б то була каша!.. На жаль їх не бувало з заду. Відчинивши двері, Тартарен виходив, хутко озирав ся на право і на лїво, хутко замикав двері на два обороти ключа. Потім в дорогу. На Авіньонській улицї анї тїни. Двері замкнені, в вікнах темно. Все було чорне. Де не де лїхтарі блимають серед туману з Рони.
Величаво і спокійно, ступав собі в ночи Тартарен із Тараскона, стукаючи одноманїтно своїми каблуками, а з під залїзного наконечника його палицї сипали ся искри на бруку. На бульварах, великих улицях, і навіть на маленьких він завше старав ся йти серединою вулицї, се чудова міра предостороги, вона дозволяла завше бачити звідки небезпека і особливо ухилити ся від того, що ввечері в тарасконских улицях викидаєть ся часом з вікон. Але бачучи в нїм стільки перестороги, не думайте що він страхополох.
О, нї! Він тільки беріг ся.
Найкращий доказ тому, що Тартарен не мав страху, се те, що він йшов через місто, замість іти навпростець, а се означає, що він накладав собі дороги довшої, темнїйшої, через силу маленьких брудних уличок, в кінцї котрих було видно, як зловіще виблискує Рона. Бідака завше надїяв ся, що з відки-небудь, з якого-небудь розбійничого закутку вони вискочать з пітьми і кинуть ся на нього з заду. О!.. вони б взяли доброї здачі, я вам в тім ручу ся… Але, горе! Як на сміх нїколи Тартарен із Тараскону не мав щастя на погану зустріч. Навіть собаки, анї пяного. Нїчогісїнько.
Часом зрідка фальшива трівога: якийсь стукіт ходи, якісь приглушені голоси… „Бережись“, казав собі Тартарен, і спиняв ся на пляцу і стояв як вкопаний, вглядуючись в темряву, втягував носом повітрє, прикладав ухо до землї по індійсь-
