Вони, нарештї се були вони!
Се так сказати б війна, мандрівка, пригоди, слава…
Але біда! Скільки безстрашний Тарасконець їх не викликав, скільки їх не кликав, — вони нїколи не приходили…
Даремне! Щоб вони робили в Тарасконї коли-б прийшли?
Але все-ж таки Тартарен їх ждав, особливо ввечері йдучи до клюбу.
Рицар Храму готуючись вийти проти невірного, котрий його облягає, хинський тиґр, збираючись до нападу, каманчський воїн на полї війни, всї вони — нїщо перед Тартареном з Тараскона, коли він озброюєть ся з ніг до голови щоб іти в клюб, о девятій годинї вечера, після того, як ріжок протрубить вечірню зорю. — „Ліжка наверх і до бою!“ як кажуть моряки.
В лїву руку Тартарен брав рукавичку з жалїзними шпичками, в праву палицю зі шпадою; в лїву кишеню кастет, в праву револьвера. На груди між сукню і фланель накладав малайський панцир. Після того вже нїколи стріла отруйна не візьме. Завше бій ся стріли летячої у тьмі. Перед виходом, в тїни і затишку свого кабінети він трошки розминав ся, обороняв ся, пяв ся на стїни, примушував тремтіти свої мязи; потім він брав свій ключ, проходив через сад поважно не поспішаючи. По англїйськи, панове, по англїйськи! То є справжня відвага! В кінцї саду він відкривав тяжкі залїзні двері. Він їх відчиняв раптом, скажено так, що вони завше стукались об стїнку аж зовнї… От коли-б вони стояли ззаду під дверима, ви
