щоб забути клюб і пляц Марше́, даремне, кажу, він оточив ся баобабами і другими африканськими ростинами, даремне копичив він зброю на зброю, малайські кинжали одні на одних; даремне він начиняв ся романтичною лєктурою, на зразок безсмертного Дон Кіхота, силкуючись перенести ся од своєї мрії до пазурів немилосердної дїйсности… Даремне! — Все, що він робив, щоб згасити свою спрагу до пригод, тільки побільшувало її. — Вигляд всеї тої зброї тільки постійно ятрив його серце і пробуджував уяву. — Його стріли, його драпачі, його лазо кричали йому: „До зброї! до зброї!“ Між гіляками його баобаба подихав вітер великих мандрівок і давав йому погані поради.
І на кінець Густав Емар і Фенімор Купер…
Ох! Тяжкими післяобіднїми годинами в лїтку, коли він лишав ся сам, щоб читати серед своїх мечів, скільки разів Тартарен подіймав ся скрикуючи, скільки разів він кидав свою книжку і підбігав до стїни, щоб здійняти свою зброю!..
Сердешний чоловік забував, що він був у себе в Тарасконї, з фуляром на голові і в кальсонах, він переносив прочитане в дїйсність і підбурюючись власним голосом, кричав розмахуючи сокирою або тамогавком:
„Нехай но вони тепер підійдуть!“
Вони? хто вони?
Тартарен не знав добре сього і сам… Вони! Се було все, що нападає, все що бєть ся, все що мордує, драпає, скальпує, все що рикає, все що реве… Вони! се Індійцї Сїу, котрі танцюють кругом стовпа війни, до котрого привязаний нещасний білий. —
Се сїрий Ведмідь із Скелястих Гір, котрий шкутильгає по своєму і облизуєть ся язиком повним крови. — Се був ще Туарег пустинї, малайський пірат, бандит з Абруцьких гір.