як якесь створіннє засапане, збігає зверху з пляцу, і підскакуючи побігло до ньго. Се верблюд, вірний верблюд, котрий цїлих двадцять чотири години уже розшукує свого пана по Альжері.
Тартарен, побачивши його, змінив ся на лицї і вдавав, що не пізнав його; але верблюд роспалив ся.
Він бігає вздовж пристанї. Він кличе свого друга, він нїжно дивить ся на нього: „Забери мене“, здаєть ся говорять його сумні очи, „забери мене в човен, далеко, як найдальше від сеї Арабії намальованої на картонї, від сього смішного оріенту, повного льокомотивів і дилїжансів, де — дромадера уже здеклясовано — і я не знаю вже чим менї тепер стати: Ти останнїй Турок, я останнїй верблюд… Не розлучаймо ся більше, мій Тартарене…
„То ваш верблюд?“ спитав капитан.
„Нї“ відповів Тартарен тремтючи, від одної гадки увійти в Тараскон з таким смішним ескортом; і зрікаючись безсоромно товариша своїх негод, він відштовхнув ногою альжерський ґрунт, і дав човну знак відїзду… Верблюд нюхав воду, витягував шию, тріщав своїми суставами ї, скочивши стрімголов навздогін човна він поплив просто до Зуава упірнувши геть у воду і тільки його круглий горб, плавав немов тиква, а його довга шия висовувала ся з води, як ніс тріреми.
Човен і верблюд підплили разом до борта пакетбота. „Менї жаль сього дромадера!“ сказав капітан Барбасу цїлком схвильований, „я маю охоту взяти його до себе на борт… Приїхавши до Марселю я подарую його в зоольоґічний сад“.
Нарештї, верблюда, обтяжілого від морської води, витаскали шнурами і бльоками на борт з великими труднаціями, і Зуав рушив в дорогу.
Переїзд трівав два днї, Тартарен весь час
