„La Allah il Allah… Магомет старий блазень… Схід, Коран, баш-аги, льви, морески, се все ж варт ослячої морди!.. Нема більше турків… Лишили ся тільки фальшиві грачі...... Vive Tarascon!..“.
І в той час, коли славний Тартарен своїм дивним жарґоном, сумішкою арабського і провансальського викликав веселі тарасконські прокльони на всї чотири кути краєвида, на море, на місто, на поля і на гори, тодї ясний і поважний голос решти моецінів відповідав йому, розлягаючись від мінарета до мінарета, і навіть самі крайні мешканцї верхнього міста побожно били себе кулаками в груди.
Полудень. Зуав парує, готовий до відїзду.
Там на бальконї каварнї „Валентин“, панове офіцери нудячись своїм скучним житєм, і йдуть з полковником на чол] і стоячи по степеням ранґу, дивлять ся на щасливого маленького пароплавчика, що відїздить до Франції.
Се є велика розривка для війскової старшини… Внизу, блискуча пристань. Цїлий вінок старих турецьких гармат, навалених на землю вздовж пристани, сяяв на сонцї. Пасажири штовхали ся. Біскрійцї і Маґонези переносили речи в човни.
Оден тільки Тартарен з Тараскону не мав тепер з собою речей. Він спускав ся тепер Морською вуличкою, через маленький ринок, повний бананїв і кавунів, з своїм другом Барбасу.
Бідний Тарасконець лишив на Мавританськім березї свої паки зі зброєю і свої ілюзії, і тепер був готовий плисти до Тараскону, заклавши руки в кишенї… Ледве він скочив в капітанський човен,
