Він сїв, і потім почали пити; Бая, повернула ся на дзвін скла, доспівала кінець Marco la Belle, і гулянка затягнула ся далеко за північ.
Щось уже в третїй годинї ранку, з лехкою головою і з тяжкими ногами, добрий Тартарен провожав свого друга капітана; коли вони проходили коло мечетї, то спомини про моеціна і його глузуваннє примусили його розсміяти ся, і раптом до голови йому прийшла гадка доброї пімсти.
Двері були відчинені. Він увійшов, пройшов по довгим коритарам завішаним соломяними матами, пішов до гори, далї ще далї, і нарештї опинив ся в маленькій турецькій капличцї, в котрій лїхтарня з кованого залїза гойдала ся під стелею, вишиваючи на білих стїнах дивні тїневі взори.
Моецін сидїв там на канапі, в своїм великім тюрбанї, в білім бурнусї, з своєю люлькою мостаґанемською, перед великою склянкою холодного абсінту, до котрого він побожно прикладав ся, чекаючи години призиву вірних до молитви… Побачивши Тартарена він з ляку упустив свою люльку.
„А нї слова, святий отче!“ сказав Тарасконець, котрий мав свою гадку… „Хутчій, давай свій турбан і бурнус!..“
Турецький кюре́, всенький тремтячи, дав свій турбан, бурнус, і все що від нього хотїли. Тартарен закутав ся і пішов поважно на терасу мінарету.
Море блищало в далечинї. Білі дахи виблискували на місячнім світлї. Морський вітерець доносив спізнені звуки скількох гитар… Тарасконський моецін замислив ся на хвилинку і потім простягнувши руки, він почав співати псальми дуже високим голосом:
