З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили.
І я ходив тихенько, як біленький кіт.
Я чув свою подлість за тихий хід і кров моя діточа зі серця капала… Я скинув мамину сорочку. Мій діточий світ і далеке поколіне мужицьке лишилося за мною.
Передо мною стояв новий сьвіт, новий і чорний.
Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене.
Як жебрак маленький. (По нашому — старченя). Я занімів був із болю. І мовчав я довгі, довгі роки“…
І дійсно мовчав Стефаник, коли зненацька — ще дитиною опинився перед невідомим йому світом. Однак коли він зріс між чужими людьми і дістав освіту, то зрозумів усе народнє горе і кривди людські, і зненацька отверзлися йому уста. Загомонів він перед людьми про все те, що накипіло в його на серці, про те, скільки терпить народ од піяцтва, од салдатчини, од злиднів, що скрутили людей через те, що ніхто не вчить їх, як з тих злиднів вибитись; і всі народні жалі, що він їх списав, закололи панству очі, росповіли світові, як страждає народ…
В однім місці своєї книжки пише він:
„…Як я плакав, то мама ридала:
— Ти сам з собою будь, бо пани тебе не приймут“… І душа Стефаника, як ми потім побачимо, дійсно остається такою, як і раніше була, все з народом, все з Ненею-Україною, і ніколи не каже нам про панське горе, про панське життя. Вона заглубилась у без-
