на церкву тай йдіт собі з Богом, а більше аби я не чув за ніяку крадіжку, — судив війт.
Романиха кинулася як опарена.
— Ой, війточку, та я вмру та не буду лева мати! Де мині лева, де, де, де?!…
— Мусиш! була відповідь.
Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує і знали, що лева не має. Але вкрала, що правда, то правда, та ще й зпід церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шістці, по дві, як почав говорити Петро Аннів.
— Я би, люде, казав, аби таку бідну вдову не карати. Церква відай ся не загріє удовиним левом. Десь то вповідают, шо давно церкви западалися і робилося на тім місци озеро безконешне. Як би таких кервавих левів удовиних набрати та покласти в скарбницю церковну, тай відай би жадна (ні одна) церква не стримала сліз удовиних. Це відай би було не по правді. Та замісць аби церква бабі дала, то ще від неї брати того студеного лева? Я якось був у баби за прядивом. Вхожу, а в хаті студеніще, як у газдівській стайні. На опецку горит каганець такий, як зеренце пшениці, тай кілько всего огню у хаті. Баба сидит та мне пальці як деревєні. Я би казав, газди, аби ви не казали ій платити того лева.
Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця спав. Всі одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най Бог сохранит! Ще казали прикликати сина бабиного і старий Іван взяв його картати (провчати).
— Мой, мой, (так приговорював), таже вона тебе на лані під корчем ховала та хо-
