— Ваша жінка втекла. Чи знали ви про це?
— Ні, монсеньєр. Я дізнався про це, коли був у в'язниці, і тільки з ласки пана комісара, особи дуже люб'язної.
Кардинал удруге стримав усмішку.
— Значить, вам невідомо, що сталося з вашою жінкою після того, як вона втекла?
— Нічогісінько не знаю. Але вона мусіла повернутися до Лювру.
— О першій вночі вона ще не поверталася.
— О, боже мій! Що ж з нею сталося?
— Заспокойтесь! Про це дізнаються. Од кардинала ніщо не сховається. Кардинал знає все.
— Тоді, як на вашу думку? Чи не зволять кардинал сказати мені, що скоїлося з моєю дружиною?
— Можлива річ. Але насамперед ви повинні розказати все, що вам відомо про відносини між вашою дружиною та мадам Де-Шеврез.
— Та я ж, монсеньєр, нічого про це не знаю. Ніколи навіть і не бачив її.
— Коли ви приходили по вашу жінку до Лювру, чи поверталась вона просто до дому?
— Майже ніколи. Вона мала справи до крамарів полотном, і я проводив її до них.
— А скільки було цих крамарів полотном?
— Двоє, монсеньєр.
— Де вони мешкають?
— Один на вулиці Вожірар, другий на вулиці Ля-Гарп.
— Чи входили ви до них разом із нею?
— Ніколи. Я чекав на неї коло дверей.
— А яку приключку вона вигадувала перед тим, як входила туди сама?
— Ніякої. Вона наказувала чекати, я й чекав.
— Ви дуже поблажливий чоловік, мій люб'язний пане Бонасьє.
„Він узиває мене: люб'язний пан! — міркував собі крамар. — О, чорт побирай, справа налагоджується“.
— Чи впізнали б ви ті двері?
— А як же!
— І знаєте нумери?
— Знаю.
— Які саме?
— № 25 на вулиці Вожірар, № 75 на вулиці Ля-Гарп.
— Добре, — сказав кардинал.
По цих словах він подзвонив у срібний дзвоник. Увійшов офіцер.
