Під цей час він був у розквіті сил, на вершині своєї могутньости.
З першого погляду ніщо не виявляло в ньому кардинала. І той, хто не знав його особисто, не міг би здогадатись, перед ким він стоїть.
Бідолашний крамар спинився коло дверей, а очі щойно змальованої нами особи вп'ялися в нього, немов хотіли просмикнути до глибини його минулого.
— Це й є Бонасьє? — спитав Рішельє по хвилинній мовчанці.
— Так, монсеньєр! — відповів офіцер.
— Добре! Дайте мені ці папери й залиште нас самих.
Офіцер взяв зі столу вказані папери, подав їх і, низько вклонившися, вийшов.
Бонасьє впізнав у них запис допиту, вчиненому йому в Бастилії. Час од часу особа, що стояла коло коминку, відводила очі від паперів і, як чингалами, проколювала бідолашного крамаря аж до самого серця.
Десять хвилин почитавши та десять секунд подивившися, кардинал мав уже певну думку.
— Така голова, безперечно, ніколи не брала участи в змовах, — пробурмотів він. — Та то дарма, — побачимо.
— Вас обвинувачують у державній зраді, — промовив поволі кардинал.
— Про це мене вже повідомили, монсеньєр, — скрикнув Бонасьє, надавши допитувачеві титула, яким величав його офіцер. — Але клянуся — я нічого про це не знаю.
Кардинал стримав усмішку.
— Ви були в змові з вашою дружиною, з мадам Де-Шеврез та мілордом герцоґом Б'юкенгемським.
— Я і дійсно чув од неї ці прізвища, — відповів крамар.
— З приводу чого?
— Вона казала, що кардинал Де-Рішельє заманув до Парижу герцоґа Б'юкенгемського, щоб занапастити його, а разом із цим і королеву.
— Вона це говорила! — з пересердя скрикнув кардинал.
— Так, монсеньєр! Але я відказав їй, що вона надаремно йме віри таким наклепам, що його еміненція нездатний…
— Замовчіть! Ви дурний.
— Точнісінько так відповідала мені й моя жінка.
— Чи знаєте ви, хто вкрав вашу дружину?
— Ні, монсеньєр!
— Але ви маєте підозру?
— Так, монсеньєр! Та моя підозра, здається, не подобалася панові комісару, і я вже не маю її.
