Муки були завеликі, і нещасний Бонасьє знеможений попередніми хвилюваннями, не міг їх витримати. Він стиха застогнав, що можна було взяти за останнє зідхання, і зомлів.
Натовп той зібрався не чекати на людину, яку мали повісити, а дивився на вже повішеного.
Карета спинилася, і ледве живого Бонасьє майже винесли на руках.
Притулившися спиною до стіни, попустивши руки, він залишився на лаві, куди тюремники посадовили його.
Обстава приміщення вказувала на те, що тут жили, і була навіть комфортна.
Бонасьє підбадьорився, спробував підняти одну ногу, потім другу; далі за допомогою рук, підвівся з лави й став на рівні ноги.
Тої хвилини офіцер, приємний на виді, одхиливши портьєру, закінчував розмову з тим, хто був у сумежній кімнаті, і, звернувшися до в'язня, спитав:
— Це ви Бонасьє?
— Так, пане, — прошептав крамар, більше мертвий, ніж живий. — До ваших послуг.
— Заходьте сюди! — сказав офіцер і відійшов на бік, щоб пропустити крамаря. Крамар скорився й ступив у кімнату, де, здавалося, на нього вже чекали.
Це був просторий кабінет. Стіни його були убрані всілякого роду зброєю, оборонною й нападною. У кімнаті стояв важкий дух; в коминку, дарма що був тільки кінець вересня, жевріли дрова. Чотирикутний стіл, завалений книгами та паперами, поверх яких лежала розгорнена величезна мапа міста Ля-Рошелі, стояв посеред кімнати.
Перед коминком стояв чоловік середьного зросту, бундючний і пихатий на позір, з проникливими очима, з широким лобом; з худорлявимо бличчям, що його робила ще довшим еспаньйолка. Ця особа мала не більше, як тридцять шість — тридцять сім років, але волосся, вуси й еспаньйолка його почали вже сивіти. При ньому не було шпади, але він скидався на військового, а його злегка запорошені чоботи доводили, що цього дня він їздив верхи.
Ця особа був Арман-Жан-Дюплесі, кардинал Рішельє.
