— А як же звуть цього пана? — спитав комісар.
— Не можу сказати, бо й сам не знаю.
— Як? Ви його не знаєте?
— Ні.
— Ви николи його не бачили?
— Бачив, але не знаю його прізвища.
— Ваше ім'я? — спитав комісар.
— Атос, — відповів мушкетер.
— Але це ж не ім'я людини, це назва гори! — згукнув бідолашний допитувач, що йому починало паморочитись у голові.
— Це моє ім'я, — спокійно сказав Атос.
— Та ви ж сами мені казали, що вас звуть Д'Артаньян.
— Я?
— Авжеж що ви.
— Дозвольте. Мене спитали: ви пан Д'Артаньян? — Я відповів: ви так гадаєте? Мої охоронники заявили, що упевнені в тому. Я не хотів суперечити. А до того ж я й сам міг помилитися.
— Пане! Ви ображаєте правосуддя.
— Ані трохи, — спокійно відказав Атос.
— Ви — пан Д'Артаньян.
— Ось бачте, ви вдруге мене так узиваєте.
Цієї хвилини двері відчинилися, і листоноша, що його ввів один з тюремників Бастилії, подав комісарові листа.
— О, нещасна! — вимовив комісар.
— Що таке? Про кого ви кажете? Сподіваюся не про мою жінку.
— Саме про неї. Ну, та й добре ж іде ваша справа!
— Скажіть тоді, будь ласка! — не тямлячись скрикнув Бонасьє, — яким робом через вчинки моєї дружини справа моя може погіршати, коли я сам сиджу у в'язниці.
— Таким, що вона робить у наслідок плану, складеного вами обома, і до того ж пекельного плану.
— Присягаюся вам, пане комісаре: ви дуже помиляєтесь. Я нічогісінько не знаю про те, що мала робити моя жінка. Я зовсім не причетний до того, що вона зробила, а якщо вона накоїла дурниць, то я зрікаюсь її, кидаю її, проклинаю її…
— Слухайте, — сказав Атос, — якщо я вам більше не потрібний, одішліть мене кудинебудь. Ваш пан Бонасьє обридає мені.
— Відведіть заарештованих до їхніх камер, — мовив комісар, указуючи на Атоса й Бонасьє, — і пильнуйте їх більше, ніж будь-кого іншого.
