вели з собою. А комісар тимчасом похапливо писав листа, на якого чекав секретар.
На смерть зляканий, Бонасьє цілу ніч не стулював повік. Раптом він почув, як відсувають засув і пройнятий жахом, схопився з ліжка.
— Ваша справа від учорашнього вечору дуже ускладнилася, приятелю, — мовив, увіходячи, комісар. — Раджу вас сказати всю правду. Тільки цілковите каяття може відвернути від вас гнів кардиналів.
— Та я ж ладний сказати вам усе; принаймні, все, що знаю. Питайте, прошу, — відповів Бонасьє.
— Перш за все, де ваша дружина?
— Та я ж вам уже казав, що її викрадено.
— Так. Але о п'ятій вдень вона спромоглася втекти за вашою допомогою.
— Моя жінка втекла! — скрикнув Бонасьє. — О, нещасна. Якщо вона втекла, то це не моя провина. Присягаюся вам, пане.
— А чому ж тоді ви того дня ходили до пана Д'Артаньяна, вашого сусіди, і мали з ним довгу нараду?
— Це так, пане комісаре. Правда, то моя провина; я дійсно був у пана Д'Артаньяна.
— З якою метою?
— Я просив його допомогти мені розшукати мою жінку. Я гадав тоді, що маю право намагатися, щоб вона повернулася. Здається, я помилявся. Вибачте, прошу.
— А що вам відповів пан Д'Артаньян?
— Пан Д'Артаньян обіцяв допомогти мені. Але незабаром я впевнився, що він обдурював мене.
— Ви заважаєте правосуддю. Пан Д'Артаньян у згоді з вами вигнав геть вартових, що прийшли заарештувати вашу дружину, і сховав її десь.
— Пан Д'Артаньян украв мою жінку? Що ви кажете?
— На щастя пан Д'Артаньян у наших руках, і ми поставимо його на зводи з вами.
— Кращого я й не хочу! — скрикнув Бонасьє. — Я не від того, щоб побачити знайоме обличчя.
— Введіть пана Д'Артаньяна, — наказав комісар двом тюремникам.
Тюремники ввели Атоса.
— Пане Д'Артаньяне, — сказав комісар, звертаючись до Атоса, — розкажіть, що було між вами й цим паном.
— Та це ж зовсім не пан Д'Артаньян! — скрикнув Бонасьє.
— Як? Це не Д'Артаньян? — і собі скрикнув комісар.
— Зовсім не він, — відповів Бонасьє.
