серйозно, що Д'Артаньян мимоволі здрігнувся. Не втручайтеся в мої справи, не намагайтеся допомагати мені. Благаю вас в ім'я тої симпатії, що ви до мене маєте, в ім'я тих послуг, що ви їх зробили мені. Про це я не забуду до віку. Вірте тому, що я кажу. Дайте мені спокій. Не цікавтесь мною. Я для вас більш не існую, ніби ви мене ніколи не бачили.
— І Араміс, пані, повинен зробити те само, що я? — спитав трохи ображений Д'Артаньян.
— Ось уже двічі чи тричі ви вимовляєте це ім'я, а я вже сказала вам: я не знаю його.
— Ви не знаєте особи, у вікно якої стукали? Годі! Ви вважаєте мене за надто довірливого!
— Признайтесь! Ви вигадали цю історію, щоб примусити мене проговоритися, і вимислили цю особу.
— Я нічого не вимислюю, нічого не вигадую; я кажу щиру правду.
— І ви кажете, що в тому будинкові мешкає ваш друг?
— Я сказав і втретє повторюю: в тому будинкові мешкає мій друг і зветься він Араміс.
— Усе це з'ясується пізніше, — пробурмотіла молода жінка, — а тепер, пане, мовчіть.
— Якби ви могли зазирнути в моє серце, — сказав Д'Артаньян, — ви прочитали б таку цікавість, що зглянулись би на мене, і таку любов, що враз же задовольнили б цю цікавість. Неможна боятись того, хто вас кохає.
— Ви дуже швидко, пане, заговорили про кохання, — сказала молода жінка, хитаючи головою.
— Це тому, що кохання швидко і вперше поняло мене, а до того ж мені нема ще й двадцяти років.
Молода жінка скоса подивилася на нього.
— Слухайте! Я вже натрапив на слід, — сказав Д'Артаньян. — Уже три місяці тому я ледве не побився з Арамісом на дуелі через хусточку, подібну до тої, що ви її показували жінці. На ній була така сама мітка. Я певний того.
— Пане, запевняю вас, ви втомлюєте мене вашим допитом.
— Ось же подумайте; ви — така розсудлива. Що буде, коли вас з цією хусточкою заарештують, а хусточку відберуть? Чи це не скомпрометує вас?
— Чому? Хіба це не мої ініціяли: К. Б. — Констансія Бонасьє.
— Або Каміла де-Буа-Трасі!
— Мовчить, пане! Ще раз мовчить! Якщо небезпека, яка мені загрожує, вас не обходить, то подумайте про вашу власну небезпеку.
