Протягом уже двох годин вулиці Парижу були темні й безлюдні. На всіх дзиґарях Сен-Жерменського передмістя било одинадцяту. Стояла добра година.
Д'Артаньян проминув вулицю Касет і бачив уже двері будинку свого приятеля, сховані під шатром сикомор і жимолости, коли помітив щось — ніби тінь, яка виходила з вулиці Сервандоні. Ця таємна постать була загорнена в плащ, і спочатку Д'Артаньянові здалося, що то був чоловік; але з малого зросту та непевности ходи він упізнав у ній жінку. Ця жінка, немов не знавши точно будинку, якого шукала, відводила очі, щоб з'орієнтуватися, зупинялася, поверталася назад, знову підходила. Д'Артаньяна це заінтригувало.
„Чи не запропонувати їй свої послуги? — подумав він. — З її ходи видко, що вона молода, а, може, й вродлива! Як-що я стану на заваді її зальотам, то це буде поганий початок для першої знайомости“.
А тимчасом молода жінка все посувалася наперед, рахуючи будинки та вікна. Справа, проте, не була ні довга, ні важка: на цій вулиці було тільки три будинки й два вікна, що виходили на вулицю: одно в будинкові, сумежному з тим, де мешкає Араміс, а друге — самого Араміса.
— Чорт побирай! — сказав Д'Артаньян, згадавши про небогу богослова. — Ото кумедно було б, якби ця спізніла горлиця шукала будинок нашого приятеля. А воно, свідчуся душею, дуже скидається на те! А, дорогий друже, Арамісе! На цей раз я хочу остаточно упевнитись.
Д'Артаньян зщулився, як міг, і сховався в найтемнішому закутку вулиці, біля кам'яної лави в глибині ніші.
Молода жінка йшла далі, — крім легкости ходи, яка виказувала її стать, вона, злегка кахикнувши, виявила ще й зовсім юний голос. Д'Артаньян взяв кашель за сигнал.
Чи то на кашель одповіли таким само знаком, що розвіяв нерішучість нічної мандрівниці, чи то вона сама, без сторонньої допомоги упевнилася, що досягла мети своєї подорожі, — тільки жінка рішуче наблизилась до віконниці Араміса і тричі, з рівними інтервалами, постукала.
— Це таки до Араміса! — пробурмотів Д'Артаньян. — А, облуднику! Так ось як ви вивчаєте богослів'я!
По третьому разі внутрішнє вікно відчинилося, і крізь шибку замерехтіло світло.
— Еге! — вимовив Д'Артаньян, що підслуховував не біля дверей, а коло вікон. — А! Візити, значить, чекали! Зараз вікно відчиниться, і дама влізе в кімнату. Дуже хороше!
Але, на превелике здивування Д'Артаньяна, віконниця залишалася зачинена, навіть більше — світло, що майнуло, щезло, і в кімнаті знову запанувала темрява.
