— Пані! Ці люди небезпечні зовсім з іншого боку, бо вони — не злодії, а аґенти кардинала. А щодо вашого чоловіка — пана Бонасьє, то по його приходили ще вчора, і тепер він у Бастилії.
— Мій чоловік у Бастилії! — крикнула пані Бонасьє. — Боже милий! Що він зробив, бідолашний? Він же сама безневинність!
І по все ще наляканому обличчю молодої жінки промайнула ніби усмішка
— Що він зробив? — перепитав Д'Артаньян. — Я гадаю, що єдина провина його полягає в тім, що він має щастя, а разом із тим і нещастя, бути вашим чоловіком.
— Значить ви, пане, знаєте…
— Я знаю, що вас викрали.
— А чи здогадується мій чоловік про причину такої пригоди? — спитала пані Бонасьє, помітно хвилюючись.
— Він приписував її, здається мені, політиці. Але як пощастило вам втекти?
— Я скористалася моментом, коли мене залишили саму, а що сьогодні ранком мені стало відомо про причину мого викрадення, то я з поміччю простирадла спустилася з вікна й прибігла сюди, певна, що чоловік мій тут.
— Щоб шукати захисту в нього?
— Ні! Я знала, що він, бідолашний, не може захистити мене. Але він міг стати в пригоді в іншій справі, і я хотіла попередити його.
— Про що саме?
— Це не мій секрет, і я не маю права викривати його.
— У кожному разі, — сказав Д'Артаньян, — у кожному разі, тут — місце, мало придатне для конфіденції. Люди, що я їх прогнав геть, незабаром повернуться й приведуть підмогу. Коли вони знайдуть нас, ми пропали. Я попередив трьох своїх друзів, але хто знає, чи застали їх удома.
— Так, так! Маєте рацію! — скрикнула перелякана пані Бонасьє. — Тікаймо!
З цими словами вона взяла Д'Артаньяна під руку й потягла його за собою.
— Але куди тікати, де сховатися? — спитав Д'Артаньян.
— Насамперед вийдімо з цього будинку, а там побачимо.
І молода жінка та юнак, не подбавши навіть про те, щоб зачинити двері, швидко спустилися вулицею Могильників, вийшли на вулицю Фоссе-Мсье-Ле-Пренс і зупинилися тільки на майдані Сен-Сюльпіс.
— Що ж робитимемо тепер, і куди хочете ви, щоб я проводив вас? — звідався Д'Артаньян.
