— Панове, — перехопив Араміс, — учора я був в одного вченого доктора богослів'я, з яким я інколи раджуся в деяких наукових питаннях…
Атос посміхнувся.
— Він мешкає в далекому кварталі, — вів далі Араміс, — бо цього вимагають його звички та заняття. І ось одного разу, коли я від нього уходив…
Араміс спинився.
— Ну й що ж? — спитали слухачі, — коли ви уходили…
Араміс, здавалось, вагався, як людина, що, почавши брехати, затримується перед непередбаченою перепоною, але товариші втупили в нього очі й жадібно чекали. Одступати було вже запізно.
— Цей доктор має небогу, — наважився нарешті Араміс.
— А-а, він має небогу! — перебив Портос.
— Дуже поважну даму, — додав Араміс.
Приятелі засміялись.
— Ця небога подеколи заходить до свого дядька. Учора вона випадково завітала туди, саме тоді, коли в нього був і я. Отже, я був примушений провести її до карети.
— А, значить, небога доктора має карету! — здогадався Портос, надзвичайно нестриманий на язику. — Гарне знайомство, мій друже!
— Портосе! — розсердився Араміс. — Я вже нераз звертав вашу увагу на те, що ви надто нескромні, це шкодить вам перед жінками.
— Панове, панове! — втрутився Д'Артаньян, що домислився вже до суті справи. — Питання серйозне. Спробуймо не жартувати, коли змога. Далі, Арамісе, далі!
— Несподівано якийсь чоловік, високий на зріст, смаглявий, з шляхетними манірами, точнісінько, як ваш, Д'Артаньяне…
— Той самий, мабуть, — підказав Д'Артаньян.
— Можливо, — погодився Араміс, — він підійшов до мене в супроводі п'ятьох або шістьох чоловіка, що йшли кроків на десять позад нього, і якнайчемніше вдався до мене: „Пане герцоґу, і ви, пані“, — звернувся він до жінки, яка була зо мною…
— До докторової небоги.
— Цить, Портосе, — сказав Атос, — ви незносні.
— Будьте ласкаві сісти в карету, тільки, прошу, без ніякого опору й без жодного гамору.
— Він узяв вас за Б'юкенгема! — вигукнув Д'Артаньян.
— Гадаю, що так.
— А ця пані? — спитав Портос.
