— Далі, пане, далі, — мовив Д'Артаньян, відчувши в цій справі поживу.
Городянин знов зупинився і провадив далі:
— Дружина моя працює за кастеляншу в королеви й може похвалитися і розумом, і вродою. Мене оженили з нею років три тому. Проте, посаг у неї був невеликий, бо дарма, що пан Де-Ля-Порт, камердинер королеви — її хрещений батько й охороняє її…
— Та в чому ж річ, пане? — нетерпляче питав Д'Артаньян.
— У тому, що дружину мою вкрадено учора ранком, коли вона виходила з своєї робочої кімнати.
— Та хто ж її вкрав?
— Точно не знаю, пане, але підозрюю одну людину.
— На кого ж саме маєте ви підозру?
— На одну особу, що здавна вже за нею стежить.
— А-а!
— Проте, мушу вам сказати, — вів далі гість, — що, на мою думку, в цій справі менше кохання, як політики.
— Менше кохання, як політики, — повторив Д'Артаньян, замислившись, — а що ви гадаєте?
— Не знаю, чи можу я сказати вам те, що думаю.
— Мушу запевнити вас, пане, що я зовсім не питав вас. Ви сами прийшли до мене, сами сказали, що маєте бажання звіритись на мене. Робіть, як хочете, Маєте ще час повернути назад.
— Ні, ні, пане; мені здається, ви чесна людина, і я ставлюся до вас із довірою. Я гадаю, що дружину мою вкрадено не заради неї самої, а заради любовних справ значно вельможнішої пані.
— А! Чи не через любощі пані Де-Буа-Трасі? — спитав Д'Артаньян, бажаючи довести гостеві, що йому відомі всі двірські справи.
— Вище, пане, вище.
— Пані Д'Егійон?
— Ще вище.
— Де-Шеврез?
— Вище, значно вище.
— То, може… — Д'Артаньян спинився.
— Так, пане, — ледве чутно відповів переляканий гість.
— А з ким?
— Та з ким же, як не з герцоґом.
— З герцоґом…
— Так, пане, — промовив гість ще тихше.
— Гаразд, але звідки ви це знаєте?
— О, боже мій, звідки я знаю?
