Кінець-кінцем, на мілині, вони через силу нашкрябали ще вісім чи десять пістолей, і Портос пішов з ними грати. Як на те, йому не пощастило; він програв усе та ще залишився винуватий двадцать п'ять пістолей.
Тоді становище обернулось у справжні злидні. Голодні друзі в супроводі своїх льокаїв, бігали по цілому місту, шукаючи обіду в товаришів, бо, як повчав Араміс, у щасті треба сіяти обіди праворуч і ліворуч, щоб пожати їх десь, як прийде лиха година.
Атоса запрошено чотири рази, і кожного разу він приводив своїх друзів з їхніми льокаями; Портосові пощастило шість разів, що й з них так само скористувалися його товариші; Арамісові — вісім; ця людина мало казала й багато робила.
Щодо Д'Артаньяна, який нікого не знав у столиці, то він знайшов тільки один сніданок, та й те шоколядою, у земляка-панотця та ще раз — у ґвардійського корнета. Він повів свою армію до панотця, де вони знищили двохмісячний запас, і до корнета, який почастував їх якнайкраще. Проте, на думку Плянше, хоч як добре ні поїси, а все ж таки їси тільки раз.
Д'Артаньянові було дуже соромно, бо він міг запропонувати товаришам тільки півтора обіди. Він міркував, що чотири чоловіки, молоді, розумні, відважні та діяльні повинні мати якусь іншу мету, крім гулянок, фехтування та більш-менш утішних забавок.
Він серйозно клопотав собі голову, вишукуючи спосіб прикласти кудись цю незрівняну чотирну силу, що нею, як підоймою, можна було б підважити всесвіт; аж ось несподівано хтось тихенько постукав до нього в двері. Д'Артаньян збудив Плянше й наказав йому відчинити.
Плянше спав удень, бо був голодний, обідав він теж уві сні.
Чоловік, що увійшов, мав досить звичайний вигляд і скидався на городянина. Плянше кортіло підслухати розмову замість ласощів, але гість попередив Д'Артаньяна, що прийшов у дуже важливій і таємній справі, а тому хоче залишитись із ним насамоті.
Д'Артаньян одіслав слугу.
Спочатку господар і гість мовчки перезиралися, ніби бажаючи наперед ознайомитись один з одним. Трохи згодом Д'Артаньян уклонився, готовий слухати.
— Мені казали про пана Д'Артаньяна, як про людину надзвичайно відважну, — почав городянин, — і ця слава, цілком заслужена, спонукнула мене довірити йому одну таємницю.
