Розлючений Д'Артаньян у три скоки перетяв передпокій і кинувся на сходи, якими хотів збігти вниз, коли нахиленою головою влучив у мушкетера, що виходив од пана Де-Тревія бічними дверима, і так ударів його в плече, що той закричав, вірніше загарчав.
— Вибачте, — сказав Д'Артаньян, збіраючися бігти далі, — вибачте, але я дуже поспішаю.
Не встиг він спуститися з першого прольоту сходів, як чиясь залізна рука вхопила юнака за шарф і зупинила його.
— Ви поспішаєте! — скрикнув мушкетер, блідий, як полотно. — Через це ви мене пхаєте, каже: „вибачте“ і вважаєте, що цього досить! Не зовсім так, молодий чоловіче. Чи не думаєте ви, що коли пан Де-Тревій говорив сьогодні трішки суворо — ви чули цю розмову, — то й кожен може так поводитися з нами! Помиляєтеся, приятелю! Він не пан Де-Тревій.
— Запевняю вас, — відказав Д'Артаньян, впізнавши Атоса, що, по перев'язанні, зробленому йому лікарем, повертався додому; — запевняю вас, що я зробив це незнарошне і, не робивши цього навмисно, сказав: „вибачте“. Мені здається цього досить. Повторюю і це, мабуть, уже, і зайве, — даю вам слово чести: я поспішаю, дуже поспішаю. Пустіть мене, будь ласка, пустіть! У мене дуже пекучі справи.
— Пане, — сказав Атос, пускаючи його, — ви не ввічливі. Видко, що ви приїхали здалека.
Д'Артаньян вже спустився на три-чотири щаблі, але зауваження Атоса затримало його.
— Чорт побирай! — сказав він, — звідки б я не приїхав, не вам навчати, як мені поводитися. Попереджаю вас.
— Може й так, — відповів Атос.
— О, якби я не так поспішав, — скрикнув Д'Артаньян, — та не гнався за одною людиною.
— Мене, квапливий пане, ви знайдете, не ганяючись за мною. Чуєте?
— Де саме? Прошу!
— Коло манастиря босих кармелітів.
— О якій годині?
— Опівдні!
— Опівдні! Добре, я буду.
— Подбайте, щоб не запізнюватися, а то… я вам відріжу вуха.
