цього, пригадайте дату, коли я посилав по вас і пошукайте в пам'яті, що сталося того самого вечору.
Це був той самий вечір, коли викрадено пані Бонасьє. Д'Артаньян здрігнувся. Він згадав, як півгодини тому бідна жінка проїхала повз нього, везена тою самою силою, що примусила її щезнути.
— Кінець-кінцем, — вів далі кардинал, — через те, що декілька часу я нічого не чув про вас, мені схотілося знати, що ви робите. До того ж ви повинні бути вдячні мені: ви ж самі бачили, як вас за всіх нагод милували.
Д'Артаньян шанобливо вклонився.
— Так поводились з вами не тільки з почуття природної справедливости, але й за пляном, що я його накреслив про вас.
Подив Д'Артаньянів дедалі збільшувався.
— Я хотів викласти вам цей плян в той день, коли я вперше запрошував вас. Але ви не з'явилися. На щастя, нічого не пропало від цієї затримки, і сьогодні ви вислухаєте його. Сідайте отут, пане Д'Артаньяне, проти мене. Ви дворянин досить доброго роду і маєте право слухати мене сидячи.
І кардинал пальцем вказав юнакові на стілець.
Д'Артаньян, здивований всім, що тут діялося, послухався тільки другого знаку свого бесідника.
— Ви відважні, пане Д'Артаньяне, — провадив далі кардинал, — ви розсудливі, це ще краще. Я люблю людей з розумом і серцем. Не лякайтеся, — усміхнувся він, — кажучи: людей з серцем, я розумію людей сміливих. Ви ще молоді й, дарма, що тільки но входите в світ, ви вже маєте потужних ворогів. Якщо ви не вживатимете застережних заходів, ви пропали.
— Леле, монсеньєр, і пропаду безсумнівно, дуже скоро, бо вони сильні й мають підтримку, а я сам один.
— Так, правда, але дарма, що ви самотні, ви багато вже зробили й, я певний, зробите ще більше. Проте, мені здається, на тому авантурному шляху, який ви обрали, вам потрібний керівник. Отже, ви приїхали до Парижу, як я не помиляюся, з честолюбним наміром зробити кар'єру.
— Мої роки — роки безрозумних надій, монсеньєр, — відповів Д'Артаньян.
— Безумні надії тільки для дурнів, а ви розумний. Послухайте, що сказали б ви, коли б я запропонував вам місце хорунжого моєї ґвардії й командира роти після війни?
— Ах, монсеньєр!
— Ви згоджуєтеся, чи не так?
