Д'Артаньян не міг продовжувати розмови, що зводила його з розуму. Він поклав голову на руки й удав, що спить.
— Сучасна молодь не вміє пити, — зауважив Атос, з жалем глянувши на нього, — цей ще з найкращих.
Д'Артаньян сидів, мов приголомшений страхітньою сповіддю Атоса. Багато чого в цім півпризнанні здавалося йому темним. Перш за все то було признання людини напідпитку. А втім, дарма, що дві чи три пляшки бургонського затуманили Д'Артаньянові голову, він, прокинувшися назавтра, так ясно уявляв собі кожне слово Атоса, ніби їх вбито йому в мозок. Усі ці сумніви викликали в ньому велике бажання дійти правди. З твердим наміром поновити вчорашню розмову він подався до свого приятеля, але застав Атоса цілком спокійного, найделікатнішого, найпритаєнішого з людей.
Проте, мушкетер, поручкавшися з ним, сам попередив його думку:
— Вчора я був дуже п'яний, любий Д'Артаньяне, — сказав він. — Я зрозумів це з язика, дуже неповоротного та з пульса, дуже частого. Закладаюся, що я плів дурниці.
По цих словах він зирнув на свого приятеля так пильно, що той замішався.
— Зовсім ні, — відповів Д'Артаньян, — як я згадую ви не казали нічого незвичайного.
— Дивна річ. Мені здалося, що я розповів вам дужу жалісну історію… та доречі, — сказав Атос, раптом змінивши розмову, — дякую вам за коня, що ви мені привели.
— Чи він вам до вподоби? — спитав Д'Артаньян.
— Так, але він либонь швидко втомлюється.
— Помиляєтеся. Протягом півтори години я зробив на ньому десять льє, і здавалося, що для нього це не важче, ніж обскакати круг майдану Сен-Сюльпіс.
— Ось що. Ви примушуєте мене пожаліти його.
— Пожаліти?
— Так, я збувся його.
— Яким чином?
— Та ось як. Я прокинувся о шостій. Ви ще спали, як убитий. Я не мав чого робити, по вчерашній гульні ще не зовсім отямився, спустився до залі й побачив англійця, що торгував у баришника коня — його кінь іздох вчора. Я пі-
