— Вона так кохала мене.
— Дитино! Нема чоловіка, який не гадав би, як і ти, що коханка його любить; і нема жодного, що його коханка не зраджує.
— За винятком вас, Атосе, бо ви ніколи не мали коханки.
— Так, — відповів Атос по хвилинній мовчанці, — в мене ніколи не було її. Вип'ємо.
— У такому разі, філософе, — сказав Д'Артаньян, — навчіть мене, допоможіть мені. Мені треба знати, я потребую розваги.
— Розваги? У чому?
— У моєму нещасті.
— Ваше нещастя смішне, — мовив Атос, — знизавши плечима; цікаво, що ви мені скажете, коли я розповім вам про одну любовну пригоду?
— Яка трапилась з вами?
— З одним з моїх друзів, чи не однаково?
— Розкажіть, розкажіть Атосе.
— А ви цього неодмінно хочете? — спитав Атос, що перебував у стані якоїсь очманілости.
— Дуже прошу, — відповів Д'Артаньян.
— Хай буде по-вашому. Один мій приятель, розумієте, приятель, а не я, — гірко посміхнувшись, перебив самого себе Атос, — якийсь граф, як і я родом з округи Бери, шляхетний, двадцяти п'яти років, покохав молоду шістнадцятилітню дівчину, гарну, як саме кохання. Крізь наївности її віку світився киплячий розум, розум не жінки, а поета. Вона не лише подобалась, вона п'янила. Жила вона в невеличкому містечку із своїм братом, священиком. Вони приїхали до тої округи, невідомо звідки, але, бачачи її вроду та побожність її брата, ніхто не питав про їхнє походження. Переказували, що вони з порядної родини. Мій приятель, володар містечка, міг би спокусити її, чи увести силоміць на вибір. Він мав цілковиту волю: хто б став захищати нікому невідомих людей? На жаль, він був чесна людина і одружився з нею Дурень! Йолоп! Божевільний!
— Але чому ж божевільний, коли він її кохав? — здивувався Д'Артаньян.
— Чекайте, — відповів Атос. — Він повіз її до свого палацу і зробив з неї першу пані на всю округу. Треба визнати їй справедливість, вона вміла поводитись, як личило її стану.
— Ну, й що ж? — спитав Д'Артаньян.
— Одного разу, бувши з чоловіком на полюванні, — закінчував Атос майже пошепки й дуже швидко, — вона зне-
